Наша маленька подорож до південно-західної Житомирщини. Спочатку потягом до Києва, далі приміською Рівненською електричкою до станції Печанівка. Електричка підвищеного комфорту, тож жодних проблем з розміщенням веломашин не було — є великий непрацюючий тамбур. Далі роверами на південь до Нової Чорториї, це приблизно 12 кілометрів. Ось стисла інформація про це село на сайті Пустиннікової Ірини. Одразу хочу попередити, що там деяка інформація може не співпадати з дійсністю, але більш компетентних джерел в мене, нажаль, нема.

Наша першорядна мета — побачити бабусю моєї дружини, яка живе в цьому селі. А ось другорядна мета нашої подорожі — Новочорторийський маєток, за версією Пустиннікової — Оржевських, або — як каже бабуся — Гадомських. Як воно є насправді — хтозна. Починається маєток з брами, далі великий парк (до речі, всі фото при натисканні дають більш великий розмір).

Зараз у приміщенні садиби розташований ветеринарний технікум. Будинок на фото — колишнє помешкання сторожа при садибі, він розташований одразу за брамою. В радянські часи будинок віддали працівникам технікуму. Дідусь дружини робив викладачем у цьому технікумі і мешкав тут з родиною декілька років. Зараз тут щось на ктшалт мисливського будиночка.

Ось сама садиба.  Нажаль я не мав можливості зробити фото її цілком —заважали розташовані поруч дерева. Далі ми потрапили у середину приміщення.

Взагалі-то маєток збудований на початку 19-го сторіччя, але сильно перебудовувався на початку 20-го. З`явився другий поверх, перемінився інтер`єр. Всі внутрішні оздоби, які збереглися, належать до стилю модерн.

Перший поверх. Два великих дзеркала, мармурові сходи, металевий дракон. Є така байка, що до пащеки дракона був підведений газ і інколи дракон вогнедихав. Хтозна, чи правда, але отвір в пащеці є :)

Над центральними сходами на другий поверх розташований великий вітраж. За легендою одна з жінок — сама пані Гадомська, хазяйка. Роздивитися уважно нема можливості — досить високо, бачу лише, що розбиті частини полагоджені пофарбованим склом, а не вітражним. Ну це зрозуміло, відкіля у селі вітражне скло. Молодці, що хоч так.

Ще кілька невеличких вітражів прикрашають деякі аудиторії.

Підлога в садибі облицьована плиткою. Дуже якісна, як на мене, бо досі ціла, лише де-не-де витерта.

З другого поверха до лівого крила — гвинтові дерев'яні сходи, прикрашені металевими візерунками.

Ліве крило садиби. Круглі вікна та арки.

Це вже праве крило будівлі. Сходи нагору — до башти, в якій, скоріш за все, були кімнати прислуги. Сходи долу — до першого поверха правого крила. Посередині велика кімната з залишками овальної ліпнини на стелі, зараз розділена навпіл фальш-стіною. Ще деякі залишки модернової ліпнини є в центральній частині садиби.

Сходи до башти.

Що можна побачити з башти.

На першому поверсі потрапили до аудиторії, яку зараз ремонтують. Усілякі колби з органікою, гіпси та таке інше.

«Здається, істина десь поруч, агенте Малдер...»

Зворотня частина будівлі. Як на мене, більш цікава, аніж фронтальна.

Взагалі природа Полісся відрізняється від Слобожанщини. Величезна кількість річок напитують землю вологою так, що у травні Житомирщина схожа на величезну леваду. Дерева, кущі і трави ростуть буйно, наче в тропіках, птахи волають так, що у вухах закладає, побачити вісім лелек за один раз зовсім не чудо, хрущів і равликів не перерахувати. На фото — гнізда граків.

Хрущ.

Жирненький равлик.

Фамільна церква Гадомських (чи Оржевських) на території парку, поруч з садибою.

На краю парку збереглися старі оселі. Раніше у них мешкала челядь. За синенькою огорожею бабусін будинок.

Тут, здається, була конюшня. Арки замуровані, але схоже, що колись там стояли екипажі. Такий собі гараж :)

Всі двори у тих краях огорожені штакетником. Ніяких двометрових шиферних та металевих парканів, до яких ми звикли.

В середині парку є декоративний ставок зі штучним острівцем посередині. На острів веде горбатий місток. Раніше там була альтанка та величезний дуб, зараз, нажаль, ні того ні іншого нема.

Ще цікавий об`єкт — паровий млин начебто 1870 року. Працюе досі, хоча зараз вже не за допомогою пари, а на електричному струмі.

В шлюзах можна було роздивитися залишки величезних лопастей.

Фасад млина.

Залишки доту. За словами бабусі, цей дот є частиною цілої лінії укріплень, які були збудовані у 32-му році. Радянсько-польский кордон був на той час не дуже далеко. Але під час війни на цій  території ці укріплення за своїм призначенням не було використано. Судячи з пошкоджень, дот було взірвано. Поруч можно розгледіти залишки окопів. Прадід жінки приймав участь у будівництві цих укріплень, що допомогло його родині вижити за часів голоду 32-33-го — він отримував продпайок за цю роботу. Взагалі мешканцям Чорториї пощастило — голова їхньої сільради допомогав односільчанам не померти з голоду, коли загони «продовольчої міліції» конфісковували усі харчі. За це в центрі села йому встановлено невеличкий пам'ятник.

Нова Чортория плавно перетікає у Стару Чорторию. Старочорторийска церква. Ліва дзвінниця нова, вже в двохтисячних збудована, основна споруда явно старіша за сто років.

Зупинка.

Яблуневі сади на кожному кроці. Деякі вже здичавілі, деякі доглянуті. Але пахнуть однаково гарно.

Садами, полями, хіба що не городами, їдемо за маршрутом Стара Чортория, Дослідне, Борушківці, Перетик, Любар. Автівок зустрічаємо мало, проте кінні візки — на кожному кроці. Екологічно та економічно, ага. Худоби взагалі багато, бачили отару навіть.

В`їзд до містечка Любар, який у 12 сторіччі називався Болохів, а саме Любаром став у 14-му.

У 18 сторіччі в Любарі діяв єзуїтьский монастир святого Георгія, від нього залишився костел, який ми не встигли побачити, і школа. На фото саме вона. Зараз у колишній школі — любарський ліцей. Споруда 1752 року.

Внутрішній двір.

Нехилі такі собі контрфорсики :)

Будівля поруч. Місцеві кажуть, що це теж монастирські споруди. По фасаду не схоже на 18 сторіччя, можливо виступ добудовувався пізніше.

Ось і все. Потім сіли на ровери — та й гойда до Чорториї. Звідти вранці ще дорога до Печанівки, та й далі — додому.